Валентина Мироненко з Кролевеччини понад чотири десятиліття займається ткацтвом і віддано підтримує традиції кролевецького рушника. Навіть під час повномасштабної війни майстриня не припинила справу, яка стала справжнім покликанням. Цього тижня вона представила свої роботи на персональній виставці “Рушники моєї долі”.
Свою любов до ткацтва Валентина успадкувала від бабусі. Вона згадує, як у дитинстві спостерігала за її роботою за станком, а потім і сама бралася до ткацтва. Спочатку допомагала намотувати нитки, а згодом навчилася ткати власноруч.
На виставці у Кролевці представлено десять рушників, портрет і сукню. Частину робіт майстриня створювала разом із колегами, особливу увагу приділяючи кольорам і орнаменту. У композиціях переважає червоний — характерний для кролевецького стилю. Один з експонатів — портрет колеги, створений у співпраці з художницею Валентиною Савіцькою. За словами Мироненко, це було простіше, ніж ткати обличчя Ісуса, бо “менше деталей і більше простору для стилізації”.
Серед робіт є рушники, виткані вже під час війни. Майстриня зазначає, що на них відбилися її емоції — ці речі стриманіші, з глибшими, темнішими кольорами. Візерунки символізують прожиті роки, тривоги й страхи. За словами ткалі, такий рушник — це метафора кожного дня в умовах нестабільності, коли емоції переплітаються з нитками.
Один із найскладніших рушників вона ткала з колегами впродовж трьох тижнів. За день виконували лише кількадесят клітинок орнаменту — надто кропітка робота, яка не дозволяє відволікатися. Помилка у розміщенні навіть однієї нитки могла зіпсувати всю композицію.
Валентина Мироненко усе трудове життя пропрацювала на ткацькій фабриці, вкладаючи душу у кожен виріб. Вона вірить, що рушники — це не лише декоративні речі, а й обереги. Один із них, створений у тандемі з колегою Вікторією, був подарований японським благодійникам, які підтримують українських військових.
Для самої ж майстрині найціннішим залишається рушник, який вона отримала від бабусі. Тепер цю традицію Валентина передає онукові — 11-річний хлопчик уже допомагає бабусі у її роботах, як колись вона допомагала своїй бабусі. Історія продовжується, вплітаючись у тканину поколінь.
