Колись село Чорноплатове на Конотопщині було добре відоме своїм ремеслом — виготовленням мотузок. Тутешні майстри, зокрема родина Коротичів, десятиліттями крутили налигачі для худоби, мотузки для сіна та дров, забезпечуючи ними навколишні села. Сьогодні ж про ті часи нагадує старий пристрій, який зберігся у дворі Галини Коротич — останньої майстрині цього ремесла.
Пані Галина розповідає, що знайома з мотузництвом ще з 1970-х років, коли вийшла заміж у родину Коротичів. Саме свекор і свекруха передали їй усі секрети ремесла, яке нині входить до переліку нематеріальної культурної спадщини Сумщини.
«Мужиків нам треба тії, шо крутили. А не тії баби», — жартує жінка, стоячи біля пристрою, який і досі придатний до роботи. Хоч мотузки тепер не продає, та механізм береже як пам’ять про минуле.
Щоб виготовити одну мотузку, потрібно троє людей. Цього разу Галині допомагають її подруги — Євдокія Кича та Ольга Лузан. Вони разом натягують нитки, крутять колесо, обрізають і зв’язують готовий виріб. Робота вимагає злагодженості, уважності та сили рук.
«Бувало, як замовляли налигачі, то й до ночі працювали, — згадує Галина. — Темніє надворі, а ми ще крутим, бо людям треба для корів чи бичків».
Налигачами називали мотузки, якими прив’язували худобу на паші або в хліві. «Як треба корову повести чи забрати з череди, — пояснює сусідка Ольга Лузан, — закидали мотузку на роги й вели додому».
Окрім цього, виготовляли й довгі мотузки — по 20 метрів — для перев’язування сіна. «Натягнем шпигат через увесь двір, аж до сараю, і тоді скручуємо. І які ж то були гарні вірьовки!», — із теплом говорить майстриня.
Спершу матеріалом для мотузок були коноплі, які вимочували у воді. У Чорноплатовому, каже директорка місцевого будинку культури Людмила Сніжко, це було зручно — у селі багато ставків і боліт. Згодом пристрій для мотузництва вдосконалили: замість дерев’яного колеса поставили металеве — з косарки, щоб не псувалося.
Галина Павлівна родом із села Озаричі. Мотузництву її навчали свекри ще в 1972 році. «Свекор був чорноплатівський, а свекруха з хутора Таранського. Казали: “Невістко, пішли у пасіку, будемо крутить налигачі”. А я — ні, бо не вмію. А вони мені: “Ми тебе научимо”. Так і навчилася», — усміхається жінка.
Замовлення надходили з навколишніх сіл — Алтинівки, Озаричів, навіть із Конотопа. «Бувало, машинами коноплі привозили, а все треба було руками переснувати», — згадує вона.
Сьогодні ремесло майже забуте, але пані Галина продовжує його підтримувати. Поруч із нею працюють подруги, а іноді долучається й онука Саша. «Я не пробувала — але хотіла б. Коли виросту, буду займатись», — каже дівчинка. Євдокія Кича додає: «Якщо знайдуться охочі, ремесло житиме далі».
Найдовша мотузка, яку робила Галина Коротич, мала 20 метрів — нею перев’язували сіно для колгоспу. «Їздили по сіно, дрова — все мотузками в’язали. Без вірьовки ні туди, ні сюди», — каже вона.
Сьогодні Галині Павлівні 72 роки. Вона живе у затишному дворі, де зберігає і свій пристрій для мотузництва, і старі коноплі. Попри роки, жінка не втрачає життєрадісності: любить зустрічати гостей, варити холодець, згадувати чоловіка, що грав на гармоні, і співучих свекрів.
«Без мотузки ж нікуди, — усміхається вона. — Хоч мішок зав’язати, хоч сіно скрутити. То ж наше, чорноплатівське».
