Штурм за штурмом — відбивав, завдавав ворогу втрат. Під час евакуації побратимів отримав поранення. Втратив руку. Два роки лікує ногу. І досі допомагає своїм. Роман Прокоп’як з Чернівців став штурмовиком 82-ї окремої десантно-штурмової бригади — і одразу опинився там, де найгарячіше. На Буковині його історія про те, що справжня сила — не в тілі, а в дусі.
Про це пише чернівецьке видання BUK media.
У родині Романа на фронт пішли троє. Спершу старший брат, потім тато, а в 2024 році — він. 34-річний мешканець Чернівців одразу опинився у Вовчанську — місті, яке ворог нищив прямо на очах.
Те, що він там побачив, не вкладалося в голові. Ворог стирав чиєсь життя. Роками зведене — летіло в пил за лічені хвилини.
“Відчуття були ненависті і злості. Коли ти бачиш, як вони стирають те, що люди будували все життя — просто стирають. І ненависть така, і образа — за що ми маємо це проходити”, – каже Роман.
Спочатку думав, що росіяни ненавидять українців. Але побачив інше — і це вразило ще більше.
“Побачив, як вони жорстоко зі своїми поводяться. У Вовчанську були місцеві, які здавали наші позиції. Приходили попросити води чи їжі — а через годину по нас починали відпрацьовувати. А потім москалі їх самих не жаліли — стирали все разом з усіма”, – каже він.
Місяць — без заміни, без нормального сну, без права відійти. День за днем на позиціях.
“Найважче — що виспатися не могли. Тебе вирубує, а спати не можна. Треба постійно бути на сторожі. Закриєш очі — і вже щось летить”, – розповідає Роман.
Але жартували. Бо інакше — не вижити.
“Казали між собою: ми пожежники. Де найгарячіше — там і ми. Найближча відстань до ворога — 50 метрів. В одному будинку ми, через дорогу — вони. Перекрикувалися, кричали щоб здавалися”, – усміхається він.
Праворуч від позицій — вовчанський цвинтар. Росіяни заходили через нього знову і знову, хвиля за хвилею.
“Здається, їх там більше лягло, ніж людей на тому цвінтарі поховано. Заходить десяток — кладемо. Через годину по тому самому маршруту — ще п’ятнадцять. Кількістю брали, а не вмінням”, – каже Роман.
Після Вовчанська — Курськ. І там стався бій, який він не забуде ніколи.
Ольгівка, Курська область. Зранку заїхали на позиції — і одразу почалося. Мінометний обстріл, ворожі дрони. Ледь вилізли. Знайшли укриття, почали окопуватися. І через дві години зайшла російська група штурмувати.
“Вони зайшли дуже близько. Метрів двадцять переді мною були. Штурм ми тоді відбили, в мене в групі вже було більше половини поранених і один загиблий. Я тоді був командиром відділення. Треба було забирати їх на евакуацію. Прийшла машина, забрали поранених — і вже дорогою стався вибух”, – пригадує він.
У довідці про поранення написали: мінометний обстріл.
“Слава Богу, стабілізаційний пункт був недалеко”, – каже Роман.
Він вижив — коли майже всі, хто був в тій машині, загинули. Рука не збереглася. Нога в апараті Ілізарова вже два роки — чекає на операцію. Але він живий.
Навіть опинившись у госпіталі, не міг просто лежати і чекати. Відкривав збори, купляв генератори для побратимів на передовій. Думав про тих, хто залишився там.
“Кожен бій — ми з хлопцями могли сказати, що ми молодці, бо ворог зазнавав втрат. Щоразу дивилися в очі смерті і були готові до того, що можемо не повернутися. Але поверталися”, – каже він.
Про майбутнє не загадує — каже, рано. Але одне бажання є.
“Дуже хочеться перемоги і жити далі. Хотів би відвідати Вовчанськ. Поглянути, як відбудовується місто. Те місто, яке ми тримали. А сьогодні нам для перемоги не вистачає людей. Коли на позиціях сидять по троє, а штурмують нас по двадцять — люди видихаються. Сидять місяцями, бо нема кому їх змінити”, – каже Роман Прокоп’як.
А поки — волонтерить, збирає кошти для побратимів і живе далі. Він не зламався. І не збирається.
