Сумський національний театр імені Щепкіна за кілька місяців із новим керівником встиг повернутися з Гельсінкі, підготуватися до київських показів на “Грі” та паралельно дати прем’єру “Пам’ятників” у столиці. Очільник театру Дмитро Некрасов говорить про це як про нормальний темп для колективу, який працює під загрозами, але не хоче, щоб його сприймали як “бідосів”.
Наприкінці листопада Дмитро Некрасов приїхав до Києва на гастролі одразу після поїздки у Фінляндію. Там театр показував “Птаха на горищі” на Фестивалі української драматургії, а для фінської аудиторії команда готувала англомовні субтитри. На виставі були і фіни, і українці, зокрема люди з Сум, які живуть у Фінляндії, а також представники українського посольства.
“На фестивалі були й фіни, й українці, дуже різноманітна аудиторія. Для фінської ми спеціально розробляли субтитри англійською. Українці плакали, було багато людей із Сум, які живуть у Фінляндії і прийшли на виставу. Прийшли й представники українського посольства у Фінляндії”, — розповів Дмитро Некрасов.
За його словами, у межах того ж фестивалю свої постановки також показували Львівський театр імені Марії Заньковецької, Харківський театр ляльок і Черкаський театр.
Паралельно з гастрольними планами Сумський театр готувався привезти до Києва “Украдене щастя” та “Алісу в Дивокраї” в межах фестивалю-премії “Гра”. Сам Некрасов у цей час репетирував у МЦКМ на базі Луганського театру, де 14 грудня відбулася прем’єра його постановки “Пам’ятники”.
Сатира замість “стьобу”: чому режисер обрав “Пам’ятники”
Постановка “Пам’ятники” з’явилася завдяки президентському гранту. В основу лягла п’єса “Виживуть тільки пам’ятники” Оксани Гриценко: за сюжетом демонтовані російські та радянські пам’ятники оживають після падіння метеорита на Київ і прямують до Криму “захищати рускій мір”.
Некрасов пояснює, що на грант подавалися ще тоді, коли Луганський театр був у Сумах. Команди, за його словами, встигли “дуже здружитися” і відчути синергію. Виставу спочатку планували під масштаби сцени Сумського театру, однак у київському МЦКМ вона матиме камерніший формат.
Режисер додає, що починали роботу онлайн, а вже згодом перейшли у сценічний простір, коли він приїхав до Києва. Сам текст “Пам’ятників” для нього близький тим, що говорить про демонтаж радянських наративів.
““Виживуть тільки пам’ятники” — це не гумор і не іронія, а саме сатира. Не просто стьоб заради стьобу, а ідейно топова річ, написана в дуже художньому стилі. Як на мене, сатира — дуже рідкісний жанр в українському театрі”, — наголосив Некрасов.
Він також припускає, що згодом “Пам’ятники” можуть з’явитися й у Сумах, причому на великій сцені. У нього є задум посадити глядачів навколо сценічного кола “ніби годинника”, а візуальний світ пам’ятників вибудувати як картонну реальність, що розвалюється.
Від актора до керівника: як Некрасов прийшов у режисуру
До Сумського театру він прийшов у 2017 році разом із ще трьома молодими акторами з Харкова. З часом, каже Некрасов, з’явилася потреба не лише грати, а й “створити щось своє” – так з колегою вони зробили виставу “Відключені” за Морісом Паничем і з нею поїхали Україною та на міжнародний фестиваль.
Він згадує, що мав і акторський застій – його, за словами режисера, могли вкотре кликати у “Кайдашеву сім’ю” або давати роль їжачка в казках. Тоді він створив театральну платформу й працював з аматорами, пізніше поставив інтермедію до новорічної казки.
Після пандемії, у 2021 році, Некрасов поставив “Ніч перед Різдвом” і каже, що постановка “врятувала у фінансовому плані” – у грудні театр заробив річний оборот. Далі він поїхав у Луганський театр, який тоді базувався в Сіверськодонецьку, де почав ставити “Ревізора” за п’єсою Василя Шкляра. Також отримав президентський грант на “Сєвєр наш” за п’єсою Олі Мацюпи “Соловейки. Соловки” – прем’єра відбулася 15 лютого 2022 року, після чого почалася повномасштабна війна.
За його словами, виставу зіграли, ймовірно, один раз, а він повернувся у Суми вже як режисер. Луганський театр також переїхав до Сум, а Сергій Дорофєєв очолив Сумський театр.
П’ять дипломів і один театр: що в освіті стало практикою
Про себе Некрасов говорить без пафосу, але прямо. Каже, що статті про нього немає, і її “треба створювати”, бо вже з’явилися поїздки, знайомства та однодумці, а отже – потрібно формувати присутність у професійній площині.
“Насправді в мене п’ять різних повноцінних освіт: я організатор перевезень, електромонтер, менеджер, актор драмтеатру і режисер”, — пояснив він.
- Організатор перевезень
- Електромонтер
- Менеджер
- Актор драмтеатру
- Режисер
Він уточнює, що закінчив технікум, училище, академію міського господарства й Харківський університет культури – спочатку акторство, а на магістратурі режисуру. Цей набір компетенцій, за його відчуттям, допомагає і в керівній роботі, хоча ідеально він хотів би розмежувати ролі керівника, режисера та актора.
Натомість реальність інша: через близькість театру до ворога є кадровий голод, режисерів намагаються запрошувати з інших міст, а акторський склад поповнювати складно. Некрасов наводить приклад, коли у “Вії 2.0” йому довелося вийти на головну роль через хворобу актора.
Скасувати виставу, пояснює він, було неможливо – квитки були розпродані за місяць. І додає, що театр “бере кількістю”: за сезон зіграли 65 показів “Украденого щастя”.
Класика “зі своєї планети”: чому “Украдене щастя” стало слобожанським
Некрасов говорить, що для переосмислення класики потрібне відчуття історії, інакше краще не братися за постановку. Коли твір викликає емоцію і “народжується картинка”, тоді, на його думку, і можливе сильне переосмислення.
Його “Украдене щастя” (2024) перенесене з 1870 року у кінець 1990-х – початок 2000-х і розгортається в одному з містечок Слобожанщини. Мотив він пояснює просто: театр живе в Сумах, тож шукав близький простір і мову побуту – “радянський гараж і радянський мотоцикл”.
Він також згадує власну сімейну пам’ять про 1990-ті. Зокрема про те, як його батькові, який повернувся з Афганістану, пропонували посаду в міліції, але той відмовився, і життя “пішло шкереберть”, тоді як у інших, хто погодився, все могло скластися інакше.
“Тіні забутих предків” як сага: постановка, яку рідко вдається показувати
Пластичну виставу “Тіні забутих предків” (2025) Некрасов називає своєю наймасштабнішою роботою. Каже, починалося все з уявного запитання: що, якби в горах жили дуже багаті люди в “дутих костюмах”, а поряд – дуже бідні, обтяжені старими простирадлами.
“Це була “Дюна” для мене. Я навіть композитору так пояснював – це має бути “Дюна”. Це вистава, яка написана і поставлена як сага”, — сказав Некрасов.
Він підкреслює, що пластичність постановці дала робота з Олею Семьошкіною, головною балетмейстеркою Театру Франка. Спершу цю виставу він мав ставити у Черкасах, але зрештою зробив її в Сумах. При цьому покази на великій сцені, за його словами, відбуваються нечасто через безпекову ситуацію, хоча наприкінці жовтня театр ризикнув і провів виставу без повітряних тривог.
230 працівників і “режим годинника”: як театр грає під час знеструмлень
Про можливий переїзд Сумського театру Некрасов говорить категорично: “жодних думок”. Він вважає, що театр має залишатися в Сумах стільки, скільки зможе, і називає це ідеологічно важливим.
Керівник додає, що до театру приходять військові з родинами, інколи дивляться вистави безкоштовно і кажуть, що це можливість “хвилинку подихати”. Театр для нього – місце сили, а колектив – люди, перед якими є відповідальність.
“Будемо грати в підвалах, котельнях і переходах – усюди, де це буде можливо”, — наголосив Некрасов.
Він окремо акцентує на масштабі команди: у театрі працює 230 людей, і це, каже він, “ніби величезний завод усередині міста”. Водночас у технічному блоці також є дефіцит кадрів, але керівників цехів він називає сильними. Як приклад наводить підготовку до гастролей у Театрі Лесі Українки, де звукорежисер заздалегідь прораховував роботу частот і навіть придбав аналізатор за власні кошти.
Некрасов пояснює, що багато рішень тримається на фаховості електриків, світловиків, інженерів. Він згадує, як “Тіні забутих предків” у Сумах зіграли з двома вимкненнями світла і переходами з генератора на основне живлення так, що глядач “нічого не помітив”, при цьому виставу ще й знімали для відеоверсії.
“Для мене важливо, щоби Сумський театр не вважали бідосями. Так, ми маємо бюджет у 15 разів менший за деякі українські театри, але можемо валити вистави не гірше. І ми не бідосі”, — сказав він.
Оновлення простору, сайт і інклюзивність: що в пріоритеті керівника
Як керівник Дмитро Некрасов каже, що прийшов у “дуже хорошу систему”, налагоджену Сергієм Дорофєєвим, і тепер намагається її вдосконалювати. Серед прикладних завдань – ремонти та зміна простору, робота з комунікацією і модернізація внутрішніх процесів.
- Оновлення вхідної групи на службовому вході
- Оновлення касової зони
- Створення дитячого простору
- Поліпшення зручності сайту та доступності афіш
- Прискорення бюрократичних процесів і дрібних задач
Він зазначає, що в Instagram театр має майже мільйон переглядів за місяць. Також команда “піддивлялася” у Гельсінкі прості технічні рішення, наприклад систему куліс на рейках, які можна зрушити за секунди, тоді як у Сумах перев’язування сцени займає годину і більше.
Окремим напрямом він називає інклюзивність. Театр отримав грант на обладнання для доступних вистав, щоб на них могли приходити люди з порушенням слуху і зору. У вересні провели місяць інклюзивності – кожна вистава була адаптована, і, за словами Некрасова, особливо сильними були емоції дітей, які інколи вперше в житті потрапили в театр.
Крім того, театр запрошує нових фахівців і планує роботу з акторами через запрошених режисерів із січня, коли завершаться грудневі гастролі. Некрасов також говорить про перемовини з кількома режисерами та про появу у команді художниці з костюмів.
Назва імені Щепкіна і нове позиціювання: як театр шукає себе
Питання назви театру, який носить ім’я Михайла Щепкіна, Некрасов не зводить до власної позиції. Каже, як керівник не може покладатися лише на власну думку, важливо почути колектив і спільноту, яка приходить на вистави. Наразі, за його словами, тривають дискусії, і етапу рішення ще немає.
Паралельно театр формує власну ідентичність як бренд. Некрасов говорить, що зараз вони називають себе “територією емоцій” – визначення, яке народилося з відповідей глядачів.
“Ми запитували глядачів, який для них Сумський театр, і вони сказали, що приходять до нас за емоціями… Зараз ми називаємо себе “територією емоцій””, — пояснив він.
Для Некрасова це означає, що театр – не лише будівля чи сцена, а ширша “територія”, де люди збираються за переживаннями, різними за знаком і силою. Остаточно цю формулу, за його словами, ще не фіналізували, але вона вже стала для команди важливою опорою.
